Archive: Lectorium 2015

BIGIDEA «Багато талановитих людей їде в Київ – це такий собі пострадянський синдром столиці» / Даріна Ніколєнко

Художник Микита Шалений про вигадані інституції та відсутність культурного середовища в Дніпропетровську

На минулих вихідних 12-13 вересня у Дніпропетровську відбувся арт-хакатон «Код міста». З цієї нагоди «Велика ідея» спробувала подивитись на місто з різних кутів – поглядами діячів з різноманітних сфер, які сприяють його трансформації.

Ідея розмови з художником Микитею Шаленним виникла завдяки його проекту «Лекторій», яку він реалізував по черзі в трьох різних локаціях – стіні на фасаді одного з дніпропетровських будівель, на даху і на річці.

«Лекторій» – це проект з трьох частин – трьох вигаданих лекцій видатних міжнародних кураторів, які можна відвідати за умови, що… всі місця будуть зайняті. Об’єктом для дослідження під час цієї акції стало якраз культурне середовище Дніпропетр­овська – про це свідчать такі елементи «Лекторія» як попереднє відповідне опитування мешканців, неможливість розташуватись на вертикально поставлених стільцях і прослухати важливу лекцію. Це і стало приводом для цієї розмови – про особливості проекту та про культурну ситуацію, яка переважає сьогодні в Дніпропетровську.

– Твій проект «Лекторій» можна назвати міською інтервенцією і зарахувати до партисипативного мистецтва. Для тебе цей жанр є новим – в чому ти вбачаєш його цікавість?

– Інтервенцію мистецтва в місто можна назвати вуличним мистецтвом. Те, що я зробив, це більше схоже на акцію у поєднанні з інсталяцією. По суті я запросив людей на лекцію, яка не може відбутись, передусім, тому, що неможливо сісти на стільці, розташовані на вертикальній стіні будинку.
Проект лекторій цікавий тим, що його ніхто особливо не сплановував. Це як працювати над фільмом, не маючи сценарію. Спершу я планував написати план кожної лекції – абсолютно незрозумілої для пересічного глядача. Але зрештою стало цікаво створити таке опитування, під час якого людина могла б відкрито розповісти про те, що її хвилює, про що зазвичай незручно висловлюватись вголос. Перша частина лекторію так і називалась «відкриті думки». Я першим розповів в колі друзів про свої враження від культурного середовища Дніпропетровська, а потім, оскільки я працюю з командою, ми вирішили зробити загальне опитування і виклали цю «анкету» в інтернеті.

Люди почали писати про місто, про середовище, про художнє середовище, про те, що ти як художник чи як глядач відчуваєш. Деякі з цих думок я розмістив на стільцях на будівлі, деякі з них можна було, прийшовши на лекцію, прочитати через бінокль. Це було трохи важко, бо потрібно було гарно сфокусуватись. Цікаво було спостерігати, як людина повільно, як дитина, читає слова: «В – этом – городе – художников – нет».

– Так, там можна зустріти вислови на кшталт «Глупый город глупых мечтателей и задумчивых едоков». І зрештою, більшість записів – це незадоволення та іронія щодо стану освіти, освіченості, відсутності можливостей і небажання об’єднуватись задля спільних проектів. Яким би було твоє твердження на подібне питання?

– Коли я говорив про культурну ситуацію з друзями, я так буквально не відповідав. Це були невеликі уривки-сентенції, які я так само розмістив поряд з записами інших людей. Якщо говорити конкретно про Дніпропетровськ, то доводиться визнавати, що культурного середовища там немає.

Тут потрібно обов’язково зауважити, що саме я розумію під «середовищем». Це місце, де на початку відбувається який освітній процес, потім група людей, не йдеться про спільноту, а просто різні люди з однієї сфери можуть обмінюватись ідеями, створювати якісь колаборації, спільні проекти, конкурувати між собою і розвивати середовище. У Дніпропетровську на сьогодні такої ситуації нема. Я виключаю необхідність у класичній художній освіті, я його вважаю навіть шкідливим. Яскравим прикладом тут є якраз художнє училище у Дніпропетровську – я не знаю звідти жодного випускника, це купа людей, куди вони всі зникають? Я вивчав архітектуру, знаю багатьох, хто зараз і далі займається цим, тобто це працює, чого не скажеш про художню освіту. По-друге, це середовище, яку складають художники. У Дніпропетровську є Спілка художників, але її спосіб мислення не лише не відповідає сучасним питанням, а є навіть деструктивним. Адекватні художники, яких не дуже багато насправді в місті, не надто між собою комунікують.

На рівні інституцій можна розказати про «Я Галерею», галерею «Artsvit», арт-центр «Квартира». На жаль, «Я Галерея» не є інституцією, яка ставить собі за мету розвивати місцеве середовище. Її мета – це радше створювати культурне дозвілля для місцевої публіки, але вона не сприяє розвитку місцевих художників, вона з ними не спілкується і не прагне реалізовувати з ними якісь проекти. Вони є резидентами, серед їхніх проектів – дуже мало виставок спільно з дніпропетровськими художниками.

Уявімо, що є собі людина, вона не знає, художник вона чи ні, скоріше якийсь маргінальний суб’єкт, але в ній є потенціал. Чому не можна допомогти цій людині його розкрити? Це може бути навіть розмова, спроба скерувати.

«Я Галерею»важко назвати демократичною інституцією, вона більше корпоративна. Є ще Музей українського живопису, який зараз почав займатись сучасним мистецтвом, але врешті-решт він є санітаром лісу і сконцентрувався на художниках зі Спілки. Що стосується галереї Artsvit, у процесі співпраці з нею і організації в ній певних проектів, я прагну розвивати якраз місцеве середовище. Свого часу я намагався обрати найбільш відкритий, демократичний майданчик, який з роками вийшов на новий якісний рівень.

– Складається враження, що останнім часом у Дніпропетровську з’являється все більше проектів на перетині мистецтва і урбаністики. Наприклад, фестиваль «Конструкція». Чи можна говорити про якийсь запит серед мешканців на переосмислення міського простору і своєї ролі в ньому?

– Будь-які ініціативи, звісно, є корисними і цікавими, хоча варто брати до уваги і рівень кураторського висловлення, художньої концепції, а також — робота з міським середовищем, яка потребує його великого аналізу.

– Якою має бути ця робота, є якийсь ідеал, до якого потрібно прагнути в цьому контексті? Розкажи про нього.

– Так, певно, є. З одного боку, ми можемо говорити про інформативність і навігацію міста; це більше стосується функціонування міста, а нас більше цікавить мистецька складова. Тут може бути стріт-арт, малі форми, інсталяції і т.д. Якщо ти хочеш населити велике місто якимись об’єктами, спершу потрібно вивчити місце, де ти плануєш його створювати. Припустимо, що в мене є ідея, що трансформація міста можлива через наповнення його різними мистецькими об’єктами. Але для цього необхідно кожен квартал, кожну вулицю і навіть будинок проаналізувати, зрозуміти, як працює цей простір. Окрім цього, потрібна якась ідеологія — в тому сенсі, чому цей об’єкт має бути саме на цьому місці, про що він розповідає.

– Під час першої і третьої «лекцій» ти ставиш відвідувача у ситуацію неможливості стати учасником, не дозволяючи відбутись анонсованій події – в обох випадках умова 100% зайнятості стільців фізично не може бути виконана.

Чи є це спробою спровокувати відвідувачів і підштовхнути їх до діалогу, чи натяк на те, що нинішній стан культурного середовища унеможливлює виникнення адекватної комунікації?

– Ідея в тому, що та лекція, яка могла би там бути, просто цим глядачам буде незрозумілою. Ти ніби і прочитати це можеш, ніби розумієш сенс слів, але прочитати це не можеш, бо живеш в іншому вимірі. Я, навпаки, хочу спростувати неможливість потрапити на цю лекцію; я хочу, щоб глядачі на неї потрапили. Справа в тому, що той культурно-цивілізаційний рівень, який притаманний зараз людям, не дозволяє їм стати учасниками події. Мова, якою вона проходить, їм нібито зрозуміла, але живуть вони інакше і зрозуміти її поки не спроможні. Цей проект про те, що можна змінювати площини, напрямки, шаблони, почати мислити більш парадоксально, знаходити нові кути зору на певні речі.

– В «Лекторії» можна простежити політичні акценти: символічне розташування арт-центру «Квартира» між головним управліннями МЧС і МВС Дніпропетровська, також для анонсування лекції ти використав вигадане «управління культури і релігії при Дніпропетровській ОДА». Як взагалі можна описати відносини між місцевим дніпропетровським урядом і арт-середовищем?

– Особисто в мене немає жодної комунікації з місцевим урядом. Також усі адекватні культурні інституції в Дніпропетровську наразі є незалежними. Єдиний мій контакт з держслужбовцями за останній час — це спроба узгодити третю частину «Лекторія», а саме спуск по воді плоту зі стільцями. Зрештою мені виділили півгодини!

– І останнє питання про місця Дніпропетровська, які варто відвідати і з якими тобі не шкода було було б поділитись з читачами як потенційними гостями міста?

– Якщо брати якусь туристично-історичну частину міста, то вона дуже дисперсна, багато будівель було знищено, тому це трохи нагадує великий рот з вибитими зубами – там є, там немає, там вже побудували якусь будку. Я не можу сказати щиро, що це дуже добре і цим можна пишатись.
Загалом я люблю Дніпропетровськ, інакше я б тут не працював. Мені також здається, що середовище може з’явитись, коли люди почнуть любити своє місто. Справа в тому, що багато талановитих людей їде зрештою в Київ – такий собі пострадянський синдром столиці.

Я, наприклад, не можу уявити, щоб художник з Барселони їхав в Мадрид, йому просто це не потрібно. Я маю таку ідею, що потрібно не пристосовуватись до вже створених думок, які десь присутні, а на відкритому просторі створювати свої. Тоді місто постає як своєрідний дослідницький майданчик.